Випадковість, естетика недосконалого, симбіоз минулого й сучасного — Henri Bistro

Бістро, де на стінах спокійно висять роботи Павла Макова, Мурашкіної та «Інтересних казок», де можна посидіти за унікальним зеленим столом від YOD Design, де від якості звуку у вбиральні буквально зносить дах — і про яке кажуть: «це не пафос, це Оболонський вайб».

Місце, де все почалося з кави

«Навіть не знаю, з чого почати», — сміється Євген. «Це наш перший заклад. До цього тут була маленька кав’ярня — тридцять п’ять квадратів, один зал. Ми, мабуть, років сім були на цьому місці.

Приміщення знімали давно. Тут колись був офіс мого партнера — Олександра — він займався продажем подарунків, всяких емоційних штук. Було біля тридцяти точок по Україні. Компанія називалася Idea Shop.

Офіс для такої справи був завеликий, і він вирішив зробити кав’ярню. Тоді ще не було цього парку, будинки навколо недобудовані. Просто маленька кав’ярня — для офісу, для місцевих. Один бариста, який сам собі складав графік.

І потім якось воно пішло. Люди побачили, почали заходити. Ми почали думати над сервісом, атмосферою. І через кілька років у нас з’явилися черги. Потім з’явилася думка: а може, зробити повноцінний заклад?»

Повернення після тиші

«Після початку повномасштабного вторгнення ми через місяць повернулися сюди і вирішили не відкладати. Запустили кав’ярню знову, а поруч за рогом відкрився “Хлібний”. Ми, чесно, відчули відтік відвідувачів, але потім люди почали повертатись. І приходили вже з запитом: а може, зробите щось більше — сніданки, кухню, щоб залишатися довше.

І ми подумали: коли, як не зараз? У цей момент і почалася історія Henri».

Коли гості стають друзями

«Ми тоді вирішили не зупинятись, — каже Євген. — Почали робити ремонт, але кав’ярню не закривали. Нам важливо було, щоб люди, які звикли ходити до нас по каву, не пішли до когось іншого. Ми хотіли зберегти команду, зберегти гостей. І воно спрацювало. З першого дня після відкриття потік гостей майже не змінився. Ті самі люди, тільки тепер вони приходять не лише на каву, а й на сніданок, вечерю чи просто посидіти».

Не пафос, а вайб

«На Оболоні свій вайб, — сміється Євген. — У Києві такого більше немає. Ми навіть між собою жартуємо: це як Ялта дві тисячі сьомого. Такий спокій, своя атмосфера.

І ми не хотіли робити щось пафосне чи спеціально “для інстаграму”. Просто зробили місце, де нам самим комфортно. Без шаблонів, без показного дизайну.

Ми не орієнтувались на те, що “так треба” — ми просто робили, як подобається. І тому, мабуть, воно й сприймається щиро».

Аудіофільська територія

«Це така аудіофільська історія — коли чоловіки ставлять якісну апаратуру собі в кімнату, зачиняються там, нікого не пускають і кайфують від звуку. Мій партнер Олександр дуже любить якісний звук. У нього вдома стояла крута апаратура, і якось він сам себе спитав: “Де я буду більше кайфувати від цього — вдома, коли в мене є півгодини, чи тут, де ми проводимо більшість часу?”

Так і вирішили поставити систему тут. Це аудіофільська історія — лампові підсилювачі, усе зібрано вручну. Навіть у вбиральні, жартуємо, звук кращий, ніж у деяких закладах загалом.

Гості іноді пишуть у приват: “Що це було? Я не розумію, як це може звучати так”. Є люди, які приходять спеціально слухати музику. І це для нас кайф: що ми можемо ділитись цим, а не слухати тільки самі».

Все крутиться навколо вінілу

«Музика тут займає окрему зону. Там стоїть діджей-стійка на колесах, щоб можна було швидко пересунути і зробити сет або стрім. Ми ще три роки тому бачили, як у Європі набирають популярності ранкові діджей-сети, і вже тоді це заклали в дизайн.

Платівки ми збираємо постійно. Колись у нас навіть був окремий “вініловий” бюджет, як у когось маркетинговий. Їздили до друзів у магазин Vinyla, до Юри, власника. Це наш товариш, ми одночасно робили ремонти, тож чудово розуміємо всі ті болі.

Уся ця історія з музикою — вона не просто для атмосфери. Це частина нас. Ми слухаємо те, що самі любимо: електроніка, джаз, трохи соулу. Але завжди фільтруємо, щоб це залишалося легким і доречним».

Мистецтво, що дихає поряд

«Коли ми задумували інтер’єр, хотіли, щоб простір був не просто красивим, а живим. Тому залишили стіни відкритими — бетон, текстура, усе як є. І на них повісили роботи наших сучасних художників.

Ось, наприклад, «Амфітеатр» Павла Макова — метафоричне зображення міста, побудоване на реальних топографічних фрагментах Харкова. Одного разу прийшов хлопець, сів, подивився на цю картину і сказав: “Дякую за частинку дому”. І це було найцінніше.

Є ще робота Мурашкіної — вона за час ремонту подорожчала вдвічі.

Є серія від Головного Герою (Main Character) — з лопатей дрона, який розміновує поля, усі гроші з продажу пішли на допомогу ЗСУ.

Ми не мислимо про це як “декор”, це просто речі, які нам близькі. Такі історії ми хочемо бачити поруч із собою».

Бібліотека для тих, хто не поспішає

«Третій зал ми зробили як домашню бібліотеку, — каже Євген. — Там полиці, книжки, артбуки. Такі видання, які не всі купують додому, бо вони або дорогі, або специфічні. Ми просто зібрали все, що нам самим цікаво: дизайн, архітектура, фотографія. Крім того, ця колекція поповнюється з часом і змінюється разом з нами, бо ти не можеш за один раз купити все одразу і на цьому зупинитись.

Це місце щоб сісти, відкрити книгу, зробити ковток вина і просто побути. Ми його навіть називаємо “кімнатою для повільного часу”. Бо тут справді зупиняється ритм».

Паркет і бетон: коли суперечність стає стилем

«Усе, що ми робили, — це постійне поєднання протилежностей, — каже Олександр. — Натуральний паркет і бетон, сучасна мозаїка й старі стіни. Майстри тричі відмовлялися нам класти паркет: “Ми гарантію не дамо, так не роблять”. А ми сказали: “Ну і що?”. І все одно зробили.

Це як у музиці чи мистецтві — коли з різного складається гармонія. Ми навіть радянський килим тут замінили на мозаїку, щоб зберегти дух місця, але оновити його сенс.

Ми дуже любимо речі з історією. Наприклад, зелений стіл у бібліотеці — це робота студії YOD. Таких лише два в Україні. Це теж частина філософії: підтримувати український дизайн, сучасну естетику».

Henri — людина зі стіни

«Історія почалася ще тоді, коли в нас була маленька кав’ярня — розповідає Олександр. — Я шукав щось для декору: хотів, щоб на стіні було щось цікаве. Написав одній київській художниці — спитав про роботу, яка мені сподобалася. Вона відповіла: “тисяча вісімсот євро”. На той момент це було абсолютно нереально, і я зрозумів, що треба шукати щось інше.

Почав гуглити сам, гортав Pinterest — і натрапив на зображення чоловіка у старовинному одязі. Такий собі джентльмен XVI століття, але фон — бетонна стіна, а поруч намальовано логотип Nike, який хтось зверху замалював, і написане слово fuck, теж частково стерте. І щось у цьому було… абсолютно правильне. Цей контраст — старе й нове, шляхетність і міський хаос, випадковість і краса. Я подумав: “ось воно”. Надрукував цю картину і повісив у кав’ярні.

Потім, коли Женя долучився до проєкту, він зацікавився: що це за робота? Ми почали шукати, звідки вона взялася. І виявилось, що це не картина, не цифровий арт, а фото справжнього стріт-арту. Усе стало ще цікавіше, коли ми дізналися історію: якийсь фотограф з Осло, проходячи під мостом, побачив на бетоні наклеєне зображення цього чоловіка. Хтось його наклеїв, хтось потім домалював Nike, хтось написав “fuck”, потім усе це потріпав дощ і час. І от він просто сфотографував цей шматок стіни.

Ні художник, ні автор оригінального колажу — ніхто не відомий. Є тільки фотограф, який це помітив. Його звати Henrik.

І ми подумали — ось у цьому весь сенс. У цьому навіть більше, ніж мистецтво. Бо що тут справжнє мистецтво? Той, хто створив? Той, хто клеїв? Той, хто домалював? Той, хто побачив і натиснув кнопку? Чи саме життя, яке все це зібрало в один кадр?

І нам це страшенно відгукнулося. Бо наш заклад — це такий самий колаж синергій та протиріч: паркет поруч із бетоном, класична музика поруч із електронікою, книжки поруч із вином, мистецтво поруч із кавою. Усе разом — і є Henri.

Ми дали йому це ім’я — на честь фотографа, але ще й тому, що воно звучить як щось людяне, справжнє. Henri став для нас талісманом. Ми жартуємо, що це “негласний господар” закладу.

Я навіть писав цьому Генріку, — усміхається Євген. — Хотів розповісти, що його фото живе далі, що воно стало символом. Але він не відповів. Може, це навіть краще. Бо в цій історії не має бути кінця. Це просто процес, як і все, що ми робимо тут.

І якщо коротко — Henri для нас про це. Про поєднання несумісного. Про людей, які бачать сенс у деталях. І про мистецтво, яке виникає, коли ніхто не намагається його створити навмисно».

Їжа як продовження ідеї

«Коли ми почали думати про кухню, хотілося, щоб вона відповідала простору. Щоб це була не “випадкова їжа”, а продовження всього, що ми вже створили.

У нас європейська кухня. Сніданки, обіди, вечері — усе, щоб можна було прийти будь-якої пори. Зараз найбільший потік саме на сніданки, і ми хочемо відкриватись раніше, щоб люди могли снідати тут, у себе на Оболоні, а не їхати в центр.

Перед запуском ми з нашим шефом В’ячеславом тестували меню на орендованій кухні, пробували різні формати. І недавно додали алкогольний бар. Співпрацюємо з Goodwine — у нас гарна винна карта, легкі коктейлі, просекко. Бо це все — про відчуття, а не про формати».

Просекко з видом на Оболонь

«Увечері тут зовсім інший вайб. М’яке світло, музика, тераса. Сидиш із бокалом вина, дивишся на місто — і воно стає спокійним, як ніде.

Ми жартуємо, що “просекко з видом на Оболонь” — це окремий формат. Але насправді це просто про звичку жити красиво, навіть якщо це твій район, твоя рутина. Бо гарний момент — це не подія, а стан».

Робити все, що подобається

«Ми не поспішаємо. У нас немає бажання зробити “швидкий бізнес”. Ми просто робимо, як відчуваємо. Це, мабуть, і є сенс Henri.

Це не про гроші, не про хайп. Це про те, щоб робити речі, які тобі щиро подобаються. І коли гості приходять і кажуть “дякую, тут класно” — це найкраща мотивація».